Огляд резонансного рішення Касаційного кримінального суду Верховного Суду (ухвала від 01 листопада 2022 року в справі № 761/17934/22)
В цій справі судді Верховного Суду (надалі судді) в порядку ст.34 КПК вирішили подання Київського апеляційного суду задовольнити та провадження за скаргою адвокатів на бездіяльність слідчого ГСУ СБУ у кримінальному провадженні №22016130000000212 замість Шевченківського районного суду м. Києва направити на розгляд до Личаківського районного суду м. Львова.
Відповідно до висновку, якого дійшли судді, скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора повинні розглядатися слідчим суддею місцевого суду, не в межах юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, як то передбачено ч.2 ст.132 КПК, а «за місцем здійснення досудового розслідування».
Також судді зазначили, що створення начальником ГСУ ДБР за погодженням з т.в.о. начальника ГСУ СБУ міжвідомчої слідчої групи не є обставиною, яка б указувала, що здійснення досудового розслідування доручено іншому, ніж ГСУ ДБР, органу досудового розслідування.
Щодо останнього слід зауважити, що у кримінальному провадженні № 22016130000000212 постановою від 12 травня 2022 року керівників ГСУ ДБР та ГСУ СБУ була створена міжвідомча слідча група, в якій старшим групи є керівник органу досудового розслідування – 4-го відділу Головного слідчого управління СБУ.
Загалом з боку ГСУ СБУ кримінальне провадження розслідує 13 службових осіб, – 10 слідчих, начальник 4-го відділу (старший слідчої групи), два його заступника, які знаходяться та здійснюють свою діяльність в приміщенні СБУ (вул. Володимирська, 33, м. Київ). Матеріали кримінального провадження у повному обсязі фізично знаходяться в розпорядженні старшого слідчої групи в будівлі за вказаною у цьому абзаці адресою.
Судді дослідили постанову про створення слідчої групи, в якій старшим є керівник органу досудового розслідування, – 4-го відділу ГСУ СБУ, процитували її в ухвалі та без жодного пояснення вказали на те, що 4-му відділу ГСУ СБУ здійснення досудового розслідування нібито не доручено!
Відтак, 3-м керівникам 4-го слідчого відділу ГСУ СБУ постановою доручено здійснення досудового розслідування, а 4-му слідчому відділу – не доручено!
Такою є юридична логіка суддів Верховного Суду (той, що без України) але навіть якщо справу розслідує лише Головне слідче управління ДБР, в складі групи слідчих, старшим з яких є керівник органу досудового розслідування ГСУ СБУ, то все одно є порушення судом закону, внаслідок чого справа була розглянута неповноважним слідчим суддею!
Судді на свій суб’єктивний розсуд замінили встановлене ч.2 ст.132 КПК правило, за яким суд визначається межами юрисдикції знаходження органу досудового розслідування, що здійснює відповідне розслідування, передбаченим законом правилом, за яким такими межами є місце здійснення досудового розслідування. Такою нехитрою маніпуляцією та підміною поняття було створено прецедент із штучної зміни підсудності на догоду Державному бюро розслідувань та Офісу Генерального прокурора.
Слід відзначити, що з 16.03.2018 по 12.04.2018 діяли редакції норм ст. ст. 132, 184 та 234 КПК України, відповідно до яких клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді та клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжних заходів повинні були подаватись до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходяться (зареєстрований) органи досудового розслідування як юридична особа. Також і обшук повинен був проводитися на підставі ухвали слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа.
Однак, 22.03.2018 року законом № 2367-VIII було внесено відповідні зміни до КПК України, які є чинними й сьогодні.
Цим законом реєстрацію органу досудового розслідування як юридичної особи як критерій визначення територіальної юрисдикції судів було вилучено. Натомість було встановлено (повернуто) інший критерій – саме місцезнаходження органу досудового розслідування.
Підтвердженням цьому є Висновок Головного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо уточнення деяких положень», в якому зазначено наступне:
«Для виправлення негативної ситуації, що склалася у сфері діяльності органів досудового розслідування після набуття чинності Законом № 2147-VIII (з 15 березня 2018 року), у законопроекті пропонується внести до статей 132, 184, 234 КПК зміни, на підставі яких із вказаних вище норм КПК виключаються положення про те, що застосування заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі щодо проведення обшуку чи обрання запобіжних заходів, здійснюється виключно на підставі ухвали слідчого судді, а клопотання про проведення таких заходів подається до місцевого суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа.
Враховуючи нагальну необхідність запропонованих у проекті змін, Головне науково-експертне управління в цілому підтримує ідею законопроекту».
Це ж саме записано в Пояснювальній записці автора зазначених змін до КПК України, а також рішенні Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності на своєму засіданні 20 березня 2018 року (протокол № 86).
Тобто, на досягнення мети виключення положень про те, що подання клопотання щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення обшуку чи обрання запобіжних заходів, призначення експертизи здійснюється виключно на підставі ухвали слідчого судді і подається до місцевого суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа Верховною Радою України ще 22.03.2018 року було внесено відповідні зміни до КПК України.
Відтак, з 12.04.2018 року діє чітка і зрозуміла редакція ст. ст. 132, 184 та 234 КПК України, згідно з якою підсудність (в розрізі судового контролю за досудовим розслідуванням) визначається за місцем фактичного знаходження відповідного органу досудового розслідування, а не місцем знаходження юридичної особи, в складі якої здійснює діяльність певний орган досудового розслідування відповідного правоохоронного органу.
Поза всяким сумнівом є той факт, що фактичним місцем знаходження органу досудового розслідування Центрального апарату ДБР, – Головного слідчого управління, є будівля за адресою: м. Київ, вул. Симона Петлюри, 15 (Шевченківський район).
Відповідно до положень ч.2 ст.132 КПК України розгляд клопотань слідчих ГСУ ДБР про застосування запобіжних заходів віднесено до виключної компетенції слідчих суддів Шевченківського районного суду м. Києва, – за місцем знаходження цього органу досудового розслідування.
Порушення встановлених законом правил підсудності в цій справі автоматично призвело до вирішення справи судом, яким не встановлений законом, та ухвалення неправосудного рішення неуповноваженим слідчим суддею.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ термін «встановленим законом» у ст. 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року).
Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії», що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у п. 1 ст. 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)».
ЄСПЛ виділяються дві умови відповідності критерію «суд, встановлений законом»: організаційну (організація судової системи повинна регулюватися законами у їх буквальному значенні) та юрисдикційну (суд повинен діяти у спосіб та відповідно до повноважень, передбачених законом, у межах своєї компетенції).
Вимога законності суду (суд, створений на підставі закону) поширюється не тільки на правову основу існування самого суду, а також і на склад суду у кожній справі.
З вищенаведеною практикою ЄСПЛ та приписами статті 6 Конвенції узгоджуються приписи ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які гарантують громадянам України право на повноважний суд і де вказано, що «ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом».
Неухильне дотримання слідчими суддями, прокурорами, слідчими ДБР визначених законом правил територіальної підсудності згідно ч.2 ст.132 КПК України, в редакції змін, що набрали законної сили 12.04.2018 року, має суттєве значення задля забезпечення високих стандартів правосуддя, дотримання прав громадян, гарантованих ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Юридична спільнота України є свідком того, як протягом 2019-2022 років прокурори зверталися в рамках кримінальних проваджень, які розслідуються слідчими ГСУ ДБР, до Печерського районного суду м. Києва відповідно до юридичної адреси ДБР, що суперечить положенням ч.2 ст.132 КПК.
Слідчими суддями Печерського районного суду м. Києва було ухвалено сотні, якщо не тисячі судових рішень, неправосудність яких була очевидною як для суддів, так і для прокурорів зі слідчими. Такий собі багаторічний конвеєр з ухвалення неправосудних ув’язнень, тримань під вартою, обшуків, оглядів володіння, приводів, продовження строку розслідування тощо.
Коли незаконність схеми із цим конвеєром стала настільки очевидною, що можливості утримувати її під контролем більше не було, була придумана нова незаконна схема із Личаківським районним судом м. Львова з використанням наказів ДБР від 1 березня 2022 року №120 дск, від 4 березня 2022 року № 121-дск, від 15 березня 2022 року №124 дск, які ДБР приховуються від учасників кримінальних проваджень шляхом присвоєння грифу «Для службового користування».
До речі, судді посилаються на них в ухвалі.
Але ж в цих наказах не йде мова про те, що фактичним місцем знаходження ГСУ ДБР або окремих його відділів є м. Львів, лише про місце здійснення досудового розслідування, що відповідно до ч.2 ст.132 КПК не повинно братися до уваги під час визначення територіальної підсудності.
Проте, судді взяли за основу свого висновку наведені вище накази ДБР, вирішили справу з очевидним порушенням ст.132 КПК на користь Личаківського районного суду м. Львова, слідчі судді якого відповідно до закону не уповноважені здійснювати судовий контроль у кримінальних провадженнях, які розслідуються слідчими ГСУ ДБР.
Це при тому, що в ухвалі судді цитують закон, на підставі якого вони повинні вирішити справу: «Ураховуючи положення ч. 6 ст. 9, ст. 132 КПК, скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду, у межах юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, що здійснює відповідне розслідування».
Підсумовуючи огляд судового рішення зауважу, що незважаючи на винесення суддями ухвали, Личаківський районний суд м. Львова все одно відповідно до закону не є повноважним судом та слідчі судді цього суду не є повноважними здійснювати судовий контроль у кримінальних провадженнях, які розслідуються слідчими ГСУ ДБР, фактичним місцем знаходження якого є Шевченківський район м. Києва.
